Общение ▼

Причини розколу в Українському Православ'ї. Огляд перепон до відновлення єдності

 

Аргументи прибічників УПЦ КП та УАПЦ

1. В XV столітті РПЦ і сама проголосила свою автокефалію незаконно, а також обрала собі митрополита. Чому київский патріархат не може зробити те ж саме?

Відповідь:

 

"Так, вони говорять про нібито неканонічне проголошення автокефалії самою Руською Церквою в XV столітті. Дійсно, Руська Церква, що знаходилася спочатку в юрисдикції Константинопольського патріархату, у 1448 році стала фактично автокефальною (тобто самостійною, самокерованою). Єпископи, незалежно від Константинополя, митрополитом обрали св. Іону. Причиною цього був відступ від Православ'я Константинопольського патріарха, прийняття ним в 1439 році унії з Римом. Церковні правила, як відомо, велять перервати церковне спілкування з єретиками. Коли Константинопольський патріарший престол знову стали займати православні патріархи, то, хоч формально спочатку і не було підтверджене право самостійності Руської Церкви, проте патріархи не протестували проти цього і не переривали євхаристичного спілкування з Руською Православною Церквою."

 

2.В XVII столітті Київська митрополія була насильно приєднана до московского патріархату, проти бажання українського народу і духовенства. А зараз ми маємо право "відєднатись" не запитуючи дозволу Москви

 

Відповідь:

 

Автокефалісти говорять про нібито насильницьке приєднання незалежної Київської митрополії до Московського Патріархату. З цього приводу потрібно сказати, що Київська митрополія ніколи не була автокефальною. Після поділу Руської Церкви на дві митрополії — Московську і Київську (знову ж таки по причині унії з Римом) — остання в XVII столітті була екзархатом Константинопольського Патріархату. Возз'єднання Київської митрополії з Руською Православною Церквою відбулося за благословенням двох Патріархів — Константинопольського і Єрусалимського. Чому розкольники не згадують про тяжіння до об'єднання митрополита Київського Іова Борецького, що надіслав у Москву свого посла з проханням до царя, щоб він прийняв Малоросію під своє крило; митрополита Ісаії Купинського, що звертався до московського царя і Патріарха за підтримкою; митрополита Петра Могили, що радив керманичам козацької раті шукати спасіння в спілці з єдинокровною і єдиновірною Московською державою? Ще до возз'єднання кияни визнавали Московського Патріарха Никона своїм патріархом. У травні 1654 року, відправляючи від себе посольство в Москву до царя, вони писали і Патріарху Никону, називаючи його Святішим Патріархом не тільки Великої, але і Малої Русі. Гетьман Хмельницький з усім козацьким військом називали Московського Патріарха Никона своїм великим святителем, своїм верховним пастирем. Трохи пізніше відомий український ієрарх XVII століття — архієпископ Чернігівський Лазар Баранович — пише московському царю: «прийміть прохання моє: і буду з усією єпархією моєю прямо під благословенням Патріарха Московського, нарівні з іншими великоруськими архієреями, і нехай спадкоємці мої поставляються в Москві, а не в Києві».

 

3. В 1924 році Константинопольский патріарх признав автокефалию УАПЦ коли волинські єпископи знаходились під политичною владою Польщі

 

Відповідь:

 

"Обдурюючи простий народ, автокефалісти іноді говорять, що автокефалія Української Церкви була затверджена в 1924 році, коли єпископи Волині, знаходячись під політичною владою Польщі, одержали автокефалію від Константинопольського Патріарха. Але це невірно — Константинопольський Патріарх, як відомо, ніколи не підтверджував автокефалію Української Церкви, та й по церковних канонах не має права цього робити. У православному світі Всесвітній (Константинопольський) Патріарх є першим серед рівних йому предстоятелів інших Помісних Церков, тобто він має тільки першість у шані, але аж ніяк не першість у владі. Тому він не має законного права оголосити автокефальною якусь частину іншої Помісної Церкви. Навіть, якби і зробив це, то таке діяння по канонах Церкви було б недійсним і незаконним. Так, у 1924 році Константинополь проголосив автокефалію Польської Церкви, що входила в юрисдикцію Московського Патріархату. Ця автокефалія не була визнана канонічною навіть самою Польською Церквою, про що свідчить звернення православних єпископів Польщі до Руської Церкви: «Польська Автономна Церква визнає неканонічною і недійсною автокефалію Польської Церкви, проголошену Томосом Константинопольського Патріарха Григорія VII від 13.11.1924 р., і просить благословення в Матері Руської Церкви на канонічну автокефалію»." (відповіді взяті з сайта Почаївськоі лаври)

 

-----------------------------------

 

Поскольку тема обсуждения на собрании клуба 14 и 21 июня 2015 "Наша Церковь (УПЦ МП) в нашей стране" 
обсуждение будет идти из учета того, что 
ВСЕ УЖЕ ВИДЕЛИ ФИЛЬМ "Анатомия раскола" Уже устарел. В 2016 году снят новый фильм с новыми фактами- "Черный патриарх"

 

 

С учетом большого количества документов, реальных съемок событий и свидетельств очевидцев собранных в одном видео, считаю, что ознакомиться каждый из нас обязан. Это важно, чтобы обсуждение в клубе началось не с нулевого уровня, а с учетом некоторой осведомленности участников в данной теме.

 

Материалы представленные выше НЕДОСТАТОЧНЫ для ведения дискуссий в реальной жизни вне клуба. Ниже ссылка на документы о которых мы говорили на собрании, по расколу в Украине (сокращены в несколько раз(!) в сравнении с оригиналом. Используя эти знания можно убедить думающего и открытого к слышанию человека.

 

 

Передумови подолання розколу.

 

Документ скорочено. Повна версія: http://pritvor.kiev.ua/ec/ks/document01

У публічних розмовах про шляхи подолання розколу найчастіше активно шукають моделі об'єднання церков, спонукають до спільних молитов, критикують кожну зі сторін за «небажання» тощо. Та це все не приносить результату, бо це спроби «поверхневого» об'єднання глибоко розділених речей, і глибинний розкол від таких зовнішніх дій нікуди не подінеться, він може навіть закріпитися.

  1. Кафолічна (соборна) Церква

Кафолічність Церкви (і Євхаристії) у тому, що вона об'єднує всіх вірних без будь-яких розділень між ними (за національністю, мовою, соціальним статусом, віком тощо), а помісність полягає у тому, що це об'єднання у певному конкретному місці. Помісною Церквою, таким чином, є реалізація Кафолічної Церкви у певному місці, що забезпечується єпископом і євхаристією.

1.2. Вселенський вимір кафолічності

Існує також вселенський вимір кафолічності.

Євхаристійна еклезіологія передбачає, що кожна помісна Церква, якщо вона є кафолічною, завжди знаходиться у єдності віри і співдружності (що засвідчується євхаристійним спілкуванням) з усіма іншими помісними Церквами, причасними тій же кафолічності.

Видимо ця єдність виражається:

1) у літургійній молитві єпархіальних єпископів за предстоятелів своїх церковних об’єднань (митрополитів, архієпископів чи патріархів), а ті, у свою чергу, взаємно моляться один за одного (т.зв. диптих помісних Церков);

2) через зібрання єпископів на помісні чи вселенські собори;

3) у співслужінні літургії (євхаристійному спілкуванні). 

2. Помісна (місцева) Церква

Термін «помісна Церква» є церковнослов'янським. Грецьке поняття «topike ekklesia» слід перекладати на українську мову просто як «місцева Церква». В англійській мові, наприклад, цей вираз перекладається більш точно: «local church». Прикметник «topike» вказує передовсім на територіальний принцип устрою Православної Церкви. Прагнення деяких україномовних (а також російськомовних) авторів проводити строге і штучне розмежування між поняттями «помісна Церква» і «місцева Церква» є невиправданим, оскільки такого розрізнення немає ні в грецькій, ні в інших мовах.

Основоположний еклезіологічний принцип, на якому утверджується поняття помісної Церкви у православній традиції, передбачає ототожнення Церкви з євхаристійною общиною, очолюваною єпископом. Де звершується Євхаристія, там і Церква у своїй повноті як Тіло Христове. Поняття помісної Церкви випливає з того, що Євхаристія здійснюється в даному місці і з’єднує у своїй кафолічності всіх членів Церкви, які живуть у ньому.

У ранній Церкві ординарним звершувачем Євхаристії був єпископ. Всі християни одного міста і найближчих до нього селищ в День Господній збирались на одну очолювану єпископом Євхаристійну Трапезу. У такій общині були покликані об’єднатись люди різних національностей, культур, соціального положення. Власне, окрема єпископія (відповідає єпархії у сучасній Православній Церкві) і є помісною Церквою.

Поняття церковної помісності відображає в першу чергу територіальний принцип еклезіології який означає, що в одній місцевості повинна існувати тільки одна помісна Церква (відповідно в одній місцевості один єпископ), що об’єднує усіх православних християн, які там знаходяться.

Але також це поняття включає і місцевий культурний аспект. Церква помісна, коли реальність спасіння Христового укорінена в місцевій конкретній ситуації з усіма її природними, соціальними, культурними та іншими характерними особливостями, які складають життя і думку народу, який населяє це місце. Те, що відбувається в Євхаристії, коли люди приносять Богові як Тіло Христове все, що є «Його власністю» (плоди землі разом із продуктами їхньої повсякденної праці), повинно мати місце і в церковному житті, якщо це життя є справдіпомісним: воно має вбирати в себе й використовувати всі характеристики даної місцевої ситуації і не нав'язувати їй чужої культури.

  

  1. Адміністративні об’єднання помісних Церков

З ІІ-го століття починається процес структуризації християнської Церкви, котрий проходив під впливом адміністративного устрою Римської імперії. Імперія ділилась на префектури, префектури — на діоцези, діоцези — на провінції. Природно, що серед єпископів провінції перше місце став займати той, який очолював Церкву провінційної столиці — митрополісу; відповідно, сам цей єпископ став називатись (з ІV ст.) «митрополитом». Таким чином, виникли митрополичі округи . Якщо єпископія є просто «помісною церквою», то митрополичий округ (митрополія) по суті є адміністративним об’єднанням помісних церков.

  

Як вже зазначалось, євхаристійна община, що очолюється єпископом і об’єднує християн одної місцевості, є помісною Церквою. Тут принцип помісності Церкви можна сформулювати ще так: «одна територія – один єпископ». В адміністративних об’єднаннях помісних Церков, таких як митрополії та патріархати, той же принцип набуває вигляду: «одна територія — один перший єпископ».

Такі поняття як «автокефалія», «автономія», «самоврядна Церква», «екзархат» характеризують спосіб адміністративної організації того чи іншого об’єднання помісних Церков (патріархату, архієпископії чи митрополії).

Отже поняття «митрополія», «патріархат», «автокефалія», «автономія», «самоврядна Церква» і подібні не мають, за великим рахунком, ніякого особливого еклезіологічного змісту, і не є фундаментальними поняттями еклезіології. Терміни «Українська Православна Церква» чи «Болгарська Православна Церква» є не еклезіологічними поняттями, а адміністративними.

  1. Канонічна Церква

Найчастіше ж, як можна судити за контекстом, це поняття вживається на позначення тих церковних об'єднань, які не мають євхаристійного спілкування з усіма іншими автокефальними Церквами. Це підтверджує використання терміну на офіційному рівні, зокрема у США функціонує «Standing Conference of the Canonical Orthodox Bishops in America» і у Франції є така ж конференція «канонічних єпископів», куди входять лише ті юрисдикції, що мають євхаристійне спілкування з Вселенським Православ'ям. Згадані «конференції» вважаються прообразами майбутніх синодів цих територій і шляхом подолання тих еклезіологічних проблем, що існують нині в еміграції.

5. Прикінцеві зауваги

Проблема розколу — це не проблема автокефалії, юрисдикцій, економічних, політичних чи ідеологічних чинників. Для людей церковних — це, перш за все,проблема євхаристійного спілкування. Головною сутнісною метою подолання розколу є відновлення євхаристійного спілкування зі збереженням ключових принципів еклезіології — помісності і кафолічності Церкви. А не просто створення якихось спільних адміністративних одиниць.

Для ефективності діалогу з подолання розколу чи то на офіційному рівні між юрисдикціями, чи то на рівні простих мирян, необхідно правильно увійти в цей діалог, правильного його розпочати. Переконатись, що обидві сторони говорять однією мовою, однаково розуміють ті чи інші терміни. І розпочинати його з пошуку єдності у вірі, у еклезіології.

02. Причини розколу в Українському Православ'ї в кінці 80-х — на початку 90-х

Щоб улікувати розкол в Українському Православ'ї важливо виявити його причини.

І. Історичне коріння нинішнього конфлікту

В ході національного болгарського відродження в Оттоманській імперії за сприяння турецької влади в 1872 р. утворюється автокефальний Болгарський екзархат. За розпорядженням турецької влади в склад Болгарського екзархату входили 18 єпархій з переважно болгарським населенням. Доводячи право на автокефальну Церкву, болгари висунули теорію: з факту існування болгарської нації випливає, що має існувати й окрема Болгарська Церква, яка охоплюватиме усіх болгар, включно з болгарською діаспорою. Зрозуміло, що за такої логіки, випливає й те, що кліриками такої "окремо болгарської" Церкви могли бути лише етнічні болгари. Поняття нації (етноса) та Церкви тут фактично ототожнювалися, а концепція особистого спасіння підмінялася ідеєю колективного спасіння в рамках нації. Фактично це було повернення до старозавітної концепції церкви-нації. Синод Константинопольського Патріархату не визнав проголошений Болгарський екзархат, посилаючись на порушення канону про те, що єпископи на території одної держави мають об'єднуватись навколо одного єпископа в один собор (див. 34-те Ап. правило). Невдовзі в Константинополі відбувся собор за участі східних Патріархів, який оголосив Болгарську Церкву схизматичною і відлучив від церкви перший болгарський єпископат. Разом з цими жорсткими санкціями щодо болгарських єпископів мотивованими переважно національно-політичним протистоянням, собор виніс цілком обґрунтовану і кафолічну по духу постанову, що засудила етнофілетизм(від грец. ethnos (нація) і phyle (рід, плем'я, місцева спільнота)).

Зокрема Константинопольський собор постановив: 
1. Ми відкидаємо і засуджуємо племінне розділення (філетизм), тобто расову дискримінацію, ворожнечу і суперечку народів у Христовій Церкві, як супротивне євангельському вченню і священним канонам наших Святих Отців, що підтримують святу Церкву та прикрашають усе християнське життя і ведуть до Божественного благочестя. 
2. Тих, хто приймає таке розділення за племенами і дерзає засновувати на ньому небувалі до цього часу племінні зборища ми, згідно зі священними канонами, проголошуємо відлученими від Єдиної Святої Кафолічної та Апостольської Церкви і справжніми схизматиками
.

Цитата из сайта УПЦ КП "Митрополит Филарет (Денисенко), не взирая на все нападки и интриги, продолжает бороться за создание в Украине Поместной Православной Церкви Киевского Патриархата."

Слід зауважити, що жорсткі санкції Константинопольського собору по відношенню до болгарських єпископів так і не були рецептовані всією повнотою Православної Церкви і з часом при відновленні єдності між Константинопольським та Болгарським Патріархатами були визнані недійсними. А от соборне засудження такого явища як етнофілетизм на сьогоднішній день можна вважати рецептованим (сприйнятим) всією повнотою Православної Церкви.

В контексті націєтворчих процесів у Європі згадаємо й українське національне відродження початку ХХ ст., з яким пов'язаний розкол Православної Церкви в Україні 1921 року. В тих подіях також можна помітити прояви етнофілетизму, як з російського боку, так і з українського. У випадку з УАПЦ 1921 р. наслідком етнофілетичних настроїв стало безпрецедентне антиканонічне рукопокладення митрополита Василя Липківського без участі єпископів та проголошення автокефалії без соборної згоди більшості православних вірних України.

Підсумовуючи цей розділ спробуємо максимально чітко визначити поняття етнофілетизму.

В загальному трактуванні етнофілетизм — нездорові, секулярні прояви націоналізму в житті Церкви, які пригашають дух кафолічної (всеохопної) Христової любові, зокрема, ворожнеча між віруючими на національному грунті та канонічні викривлення в житті Церкви під тиском секулярних національно-державницьких політичних ідеологій.

У вузькому значенні етнофілетизм — єресь, що виникає в результаті нездорових націоналістичних суперечок в церкві, і спотворює православну єклезіологію, заперечуючи суто теріторіально-адміністративний принцип в організації Церкви. Тобто, заперечується принцип існування на територіально-адміністративно визначеній території лише однієї помісної Церкви (єпархії) і відповідно однієї помісної юрисдикції (сукупності єпархій — автокефальної, автономної Церкви). На противагу цьому етнофілетизм стверджує поділ із врахуванням етнічного критерія і виправдовує існування на одній адміністративно визначеній території декількох юрисдикцій різних за етнічною ознакою.

ІІ. Основні етапи виникнення сучасного церковного розколу в Українcькому Православ'ї

Нинішній розкол в Українському Православ'ї є також одним з проявів хвороби етнофілетизму, яка є в Православній Церкві. Однак цей розкол є глибшим і складнішим, у порівнянні з іншими подібними конфліктами в історії Церкви.

Спробуємо стисло і максимально об'єктивно описати етапи виникнення розколу в Українському православ'ї і виявити сили, що спричинились до цього конфлікту.

Основними передумовами виникнення розколу в українському православ'ї на початку 90-х рр. були:

  • зміна політичної ситуації в УРСР, демократизація (гласність) суспільства в час перебудови і розгортання національно-державного відродження;
  • непереживання кафолічного досвіду Церкви вірними Православної Церкви в Україні. Це в свою чергу пояснюється загальною відсутністю катехизації і занепадом церковного життя в радянську добу;
  • жорстко-централізована синодальна система церковного адміністрування в Московському Патріархаті, яка не могла адекватно реагувати на виклики нової історичної епохи;
  • неоднорідність етнічного складу населення України та, відповідно, його менталітету.

Підсумкові тези:

  1. Автокефалія не могла бути здобутою у той час. Головна перепона та сама що й зараз — неоднодумність. Етнічно-ментальна роз'єднаність українського народу помножена на консерватизм, мала місце й серед українського єпископату УПЦ (МП).
  2. Об'єктивне бажання автокефалізації було ускладнене особистими стосунками всередині єпископату. Не є таємницею, що митрополит Філарет і був втіленням вищезгадуваної жорстко-централізованої синодальної системи церковного адміністрування. Проте й намагання усунути його, а тим більше прямий тиск, були малообгрунтованими.
  3. Аналіз вищезгаданих подій виникнення розколу говорить про те, що всі сторони конфлікту в багатьох конфліктних ситуаціях діяли досить поспішно, більше керуючись національно-політичними і особистими інтересами аніж дотриманням соборного принципу розв'язання суперечностей.

ІІІ. Загальні висновки.

Розкол, як і розлучення, може статись тільки після втрати єдності, любові та розуміння між людьми, коли важливішими за це стають інші інтереси та прагнення. Якщо камінь суцільний, то він витримає навіть сильний удар. Проте, якщо в ньому вже існують тріщини, достатньо лише одного удару, щоб він розлетівся на шматки. Тому основною причиною розколу є явище, яке утворило ці тріщини. Таким явищем є етнофілетизм у всіх його проявах — як в українському, так і російсько-імперському, — який генетично пов'язаний із "замутненням" досвіду переживання церквою своєї кафолічної природи.

Всі інші фактори і події, пов'язані з розколом, є додатковими причинами, тобто такими, що накладаються на основну і діють як подразники і каталізатори конфлікту. В нашій аналогії це — удар по тріснутому каменю. До них можна віднести політичні прагнення української влади та російської влади і відповідний їх вплив на церковні структури, політичні прагнення керівництва УПЦ (МП) та керівництва РПЦ, вплив фактору відродження УГКЦ.

Варто також зауважити, що ситуація розколу через питання самоврядування надовго дискредитувала саму ідею автокефалії серед значної (хоча, можливо, не надто освіченої) частини вірних, у яких тепер автокефалія асоціюється лише з негативним наслідками. Крім того, якщо раніше в Україні — як у переважно діетнічній державі — переважали етнофілетичні настрої за першим типом (як прояви мирського духу), то розділення (можемо сказати — "федералізація") єдиної церкви провело зайву додаткову лінію розмежування суспільства за ідентичністю.

 

 

03. Огляд перепон до відновлення єдності в українському Православ'ї

 

Проект документу №3 [версія 3]

Огляд перепон до відновлення єдності в українському Православ'ї

Причини, що призвели до розколу, не зникли безслідно — вони й нині продовжують існувати у всіх юрисдикціях як перешкоди до об'єднання і як потенційні загрози подальших розколів.

Проблема розколу, безперечно, торкається обох сфер (еклезіологічної та адміністративної), але очевидним є небезпечність саме еклезіального розколу, а не якісь адміністративні порушення і плутанина. Тому обом сторонам слід, не нехтуючи адміністративними проблемами, спрямувати спершу зусилля на пошуки шляхів подолання еклезіального розколу — тобто до відновлення єдності у вірі (спільного розуміння догмату про Церкву та прийняття православного канонічного права, що з нього випливає) та у євхаристії (євхаристійного спілкування).

На жаль, у більшості вірних усіх юрисдикцій ще не усвідомлений такий підхід до проблеми розколу. Існує ряд штампів, які змішують еклезіологічне та адміністративне, і роблять подолання розколу неможливим. Це, з одного боку, пов'язання об'єднання виключно з автокефалією, а з другого — пов'язання з автокефалією автоматичного розколу ("дорога в пекло"), готовність створити новий розкол зарадиадміністративноїєдності з РПЦ. Основною причиною таких антицерковних настроїв є відсутність переживання кафолічного досвіду Церкви, її духовної єдності і спільності(попри адміністративне, політичне, культурне, етнічне різноманіття), що пов'язане з недостатньою катехізацією вірнихта переважною відсутністю нормального общинно-євхаристійного життя у наших Церквах.

Подолати дану перепону можна налагодженням катехізації (з особливою увагою до освоєння православної еклезіології), общинного життя парафій. Це все можна робити і за відсутності офіційного діалогу про об'єднання, адже зняття цієї перепони все одно буде суттєвим кроком до подолання розколу.

     

2. Канонічні суперечності

Коли усвідомлюється погляд на проблему розколу, як проблему еклезіологічну, виникає ряд інших перепон. У сторін існує різне бачення механізму відновлення євхаристійного спілкування. Вірні УПЦ (МП), як правило, бачать відновлення євхаристійного спілкування через канонічне приєднання структур УПЦ КП і УАПЦ. А вірні УПЦ КП й УАПЦ через канонічне визнання свого автокефального статусу. Однак останні 20 років показують фактичну безперспективність таких підходів. Цю перепону теж слід визнати.

Самопроголошення автокефалії УАПЦ та УПЦ КП відбулось без загальної згоди канонічного єпископату, що служив на території України, і за участі меншої частини вірних[5] . Окрім розриву євхаристійного спілкування з усіма автокефальними та автономними церквами, це призвело до внутрішнього розколу адміністративного об’єднання помісних Церков, призвело до порушення принципу помісності Церкви («одна територія – один єпископ», «одна територія — один перший єпископ»). Слід зауважити, що жодна з нині існуючих автокефальних Церков не проголошувала автокефалію в такий спосіб[6].

Вищезгадане канонічно-еклезіологічне порушення було визнане всіма автокефальними церковними об'єднаннями через підтримку рішень Харківського Собору і визнання Київської Митрополії на чолі з митрополитом Володимиром.

Офіційна позиція Вселенського Патріархату на даний момент полягає у визнанні юрисдикції Московського Патріархату над територією України (принаймні, над тією частиною, що входила до Московського царства на момент надання автокефалії РПЦ та над територією Київської Митрополії, на момент її переходу в юрисдикцію РПЦ). У промові на Софійському майдані у 2008 році патріарх Варфоломій І визнав факт передачі Київської Митрополії Московському Патріархату, хоч і відмітив, що це було здійснено з порушення. Попередній патріарх не визнавав цей факт.

З іншого боку, існуючий стан УПЦ (МП) має в собі ряд недоліків, які відштовхують від себе вірних УПЦ КП та УАПЦ і ставлять під сумнів можливість приєднання. Про це йтиметься далі.

  

2.Політизація церковного життя

На проблему політизації церковного життя вказують обидві сторони. УПЦ звинувачується у слідуванні російській імперській політиці, нехтуванні національними почуттями українців, навіть нехтуванні найбільш доцільним для України (на думку опонентів) церковним устроєм (автокефалією) через проросійську політику. У відповідь на критику УПЦ засудила "політичне православ'я", заборонила говорити від імені Церкви різним навколоцерковним проросійським угрупуванням (союзам і братствам). Втім, ряд єпископів і священиків продовжують публічно висловлювати свої антиукраїнські погляди. 

З іншого боку, УПЦ КП та УАПЦ звинувачуються у не меншій політизації, іноді навіть у єресі етнофілетизму. Адміністративний устрій Церкви будується виключно за територіальним принципом. Побудова Церкви за етнічним принципом і визначається як єресь етнофілетизму. Це також надмірна націоналізація Церкви, коли політичні та національні інтереси переважають над церковними, навіть підкорюють собі Церкву. УАПЦ офіційно засудила етнофілетизм, але її парафії продовжують залишатись етнофілетично забарвленими..

УПЦ КП навіть офіційно не засуджувала цього. З її вуст часто лунають заклики про необхідність втручання держави у вирішення церковних проблем. Етнофілетичний характер мають пропозиції УПЦ КП та УАПЦ про створення для росіян і проросійськи налаштованих громадян окремої юрисдикції РПЦ при канонічній автокефалії УПЦ.

Такий же етнофілетичний характер носять погрози вірних УПЦ (МП) залишитися у юрисдикції РПЦ навіть у випадку канонічної автокефалії УПЦ (МП). В УПЦ КП та УАПЦ досі невірно буквалістськи тлумачиться 34 канон про те, що єпископату кожного народу треба знати першого серед них. "Народ" у канонічній традиції розуміється не як етнос, а як певна спільнота чи сукупність людей, без етнічного забарвлення. Первинно цей канон застосовувався до "народу" як населення тієї чи іншої Римської провінції у складі митрополії (незалежно від його етнічного складу). Пізніше у Візантії, а згодом в Османській імперії, закріпилось культурно-релігійне розуміння "народу": існували "народ православних християн", "народ мусульман", "народ юдеїв". В останніх досі збереглось це розуміння народу як віри та культури.

Подолати дані суперечності можна чітким спільним визначенням межі, де політичні погляди громадян є звичайною реалізацією їхньої свободи та суспільного життя, а де вони є антицерковними, намаганням підкорити Церкву політичним та ідеологічним поглядам.

3. Неоднорідність українського суспільства

Фактору неоднорідності українського суспільства теж відіграв свою роль у появі та закріпленні церковного розколу, паралельному існуванні структур УПЦ та УПЦ КП практично по всій Україні. Непереживання кафолічного досвіду Церкви спричинило політизацію церковного життя. Церква у свідомості переважної більшості наших співгромадян, як і громадян РФ, сприймається як інструмент державотворення. Мало того, ця функція є ніби її обов'язком. Проте на українській території це викривлене розуміння природи Церкви має свої особливості.

З історичних причин українці розділені за їхніми геополітичними прагненнями, а також за відношенням до росіян Особливо яскраво цей поділ проявляється останніми роками. У РПЦ етнофілетизм присутній, але, у зв’язку з невпинним проведенням імперської піар-кампанії, населення РФ більш-менш одностайне у політичних прагненнях, і вони так само одностайно приносяться в Церкву. В Україні ж цієї одностайності немає, у зв’язку з чим зовнішньополітичні орієнтири населення (які зводяться в основному до двох позицій: з РФ або без неї) вносять свою лепту в церковне роз’єднання.

Подолати цю перепону можна шляхом чіткого формулювання православних поглядів на стосунки Церкви та держави, визначення меж припустимого і неприпустимого для Церкви і православних, постійному наголошуванні, що будь-які політичні та культурні розділення не повинні розділяти людей у Христі (але й не нехтуючи цією різномантністю).

5. Еклезіологічні проблеми

Підсумувавши, можна назвати два серйозних еклезіологічних недоліки, які існують в обох Церквах. Проблеми з церковністю і проблеми з помісністю.

В УПЦ-КП та УАПЦ — це проблеми з цекрковністю, тобто сумнівний еклезіальний статус цих структур, відсутність євхаристійного спілкування, викривлення або нечітке розуміння еклезіології (догмату про Церкву, а саме єдності Церкви як, передовсім, євхаристійної єдності), проблеми з виходом за межі культурних та етнічних розділень.

З іншого боку, в УПЦ існують проблеми з помісністю.

Богословський термін "помісність" означає реалізацію позачасової Кафолічної Церкви на певній конкретній території у певних історико-культурних умовах. Тобто це рецепція Церквою місцевих культурних, мовних, іноді навіть політичних реалій, їх "оправославнення" та використання для церковної місії і церковного служіння. При цьому обов'язково слід відмітити, що рецепція (сприйняття і прийняття) ні в якому разі не означає підпорядкування Церкви цим явищам, а лише використання їх для церковних потреб. Не можна, щоб одна культура чи одна держава підкорили собі Церкву (бо це ізолює її від решти спільнот), але цілком нормально, коли Церква використовує культуру чи державу для свого служіння.

УПЦ має серйозні проблеми з реалізацією цього принципу помісності, обов'язкового елементу Церкви, на територіях Центральної та Західної України. Слід зауважити, що на Півдні та Сході України цей принцип реалізується досить повно, там русифікація церковнослов'янського богослужіння, російськомовність великої частини священства та практично усієї церковної літератури сприймається нормально і культурного "відторгнення" не викликає. На Заході і в Центрі ситуація зовсім інша. Це слід офіційно визнати і докласти зусиль для виправлення ситуації. УПЦ-КП та УАПЦ, відповідно, повинні визнати проблеми своєї церковності та еклезіологічної свідомості і докласти зусиль для їх виправлення.

Звичайно, ці найбільш помітні недоліки не перекривають інших. Адже проблеми з "помісністю" є і в УПЦ-КП та УАПЦ (оскільки населення України не складається з одних націоналістів, патріотів та україномовних), а проблеми з "церковністю" можна знайти і в УПЦ (відірваність єпископату від священства, а священства від мирян, надто великі єпархії, наявність різних псевдоправославних груп та "внутрішніх розкольників", нездатність окремих єпископів і багатьох священиків вийти за межі культурних та політичних розділень).

Подолати це можна формулюванням даних недоліків у взаємоприйнятній формі та розробленням шляхів їх подолання.

6. Проблема дійсності таїнств та апостольської спадкоємності

З даного питання існують серйозні розбіжності між сторонами. Офіційно УПЦ (МП) наполегливо заявляє про неблагодатність таїнств у розколі. Дана позиція викликає однозначне неприйняття в УПЦ КП та УАПЦ. Останнім часом представники УПЦ (у т.ч. на офіційному рівні), не заперечуючи недійсності таїнств, говорять про допустимість ікономії (зокрема, про прийняття хрещених у УПЦ КП та УАПЦ через Миропомазання або навіть просто через покаяння).

 

Документ скорочено. Повна версія: http://pritvor.kiev.ua/ec/ks/document01